Проза крупного помелу. «Кофемолка» Михайла Идова

«Кофемолка» нью-йоркського публіциста Михайла идов - дебютний роман про те, що бізнес інтелігентам не іграшка, під мрії краще не набирати банківських кредитів, а в спробах подолати шлюбний кризу за допомогою сімейного підприємства сенсу не більше, ніж у бажанні врятувати вишневий сад по лотерейним квитком.


Идов написав цю історію - про те, як інтелігентна молода пара (він книжковий оглядач за символічну плату, вона юрист маленької контори) вирішили відкрити своє власне кафе, - по-англійськи. Перекладений автором (з дружиною) на російську якось знехотя і без віри в успіх, роман одразу викликав незрозуміле збудження у московській читаючої еліти, знайомій з идов по Сноб.ру.

Всякий переклад, на думку самого ж идов, є пересадка обличчя.

Очікування краси після подібної операції надлишкові: були б ніс з очима на місці - і на тому спасибі. Не володіючи мовою оригіналу, важко судити про привабливість вихідної фізіономії «Кавомолки». У перекладі ж вона вийшла якщо і не дуже розташовує до знайомства, то впізнаваною. З якого боку не подивися.

З традиційно-літературної - стирчать вуха чеховських героїнь, що прославляють рубль, зароблений власною працею

(Монологи на цю тему однієї з трьох сестер не без виправдувальною кпини цитує дружина головного героя та ініціатор «справжнього справи», в сенсі кафе, Ніна). Очі і особливо рот у пересадженого особи роману знайомі по недавньої і сьогоднішньої сучасності, коли зубожілі НТРи пускалися у відкриття власних журналів, наметів, місць на ринку і закусочних під заставу квартир з подальшим переходом оних в руки щедрих бандитів.

Історія впізнавана. Що, однак, читання не полегшує.

У власному перекладі Ідов досить важкуватий.

В анонсах і критиці сімейна пара першовідкривачів кафе відразу називається «інтелектуалами». Чому сам головний герой - Марк Шарф - неодмінно б посміхнувся. І в своїй великовагової манері злегка б поміркував, чому так дешево дістається таке високе звання. Завдяки гуманітарної освіти та придбаної на газетній службі здібності протягом десяти хвилин підтримувати бесіду з будь-яким фахівцем, не боячись викриття власного невігластва. Знанню того, що істинне європейське кафе аж ніяк не паризьке, а якраз навпаки - віденське. Вмінню відчути і оцінити у віденському кави гіркий присмак третього рейху.

Тим не менш, за задумом автора, Марк і Ніна й справді інтелектуали.

А «Кофемолка» - роман про зіткнення двох культур, одна з яких - масова і сутички не помічає, друга - елітна і терпить фіаско.

Інтелектуалізм протагоністів цілком собі консьюмеристское. Їх неприязнь до маскульту і ширпотребу позбавлена холоду аристократизму. Їх культурні коди замішані на серіалі «Закон і порядок», фільмах Трюффо, бульварної езотерики, Бродського і скупих репліках героїв коміксів, що вимагають постійних виносок для російського читача, навіть і претендує станом рахунку і розуму на звання «глобал рашенс».

Пріснуватої самоіронії героїв идов не вистачає сили, щоб оцінити ту дещицю культурної складової, яку треба відняти з їх претензії на стиль, щоб жителі Нижнього Істсайд не перебіг з їх справжнього віденського кафе до конкурента «смикає Джо», що відкрився навпаки, торгуєш кави на винос і не який піклується про висоту пінки в капучино.

Кулінарні цінності, прийняті відвідувачами кафе Марка та Ніни, повинні були підстьобнути їх тягу до цінностей духовним.

Спілкуванню за столиками і стійкою. Поетичним презентаціям і виставкам актуального мистецтва. Виявилося, що це ось - істинне - оцінити в цілому Нью-Йорку нікому. Нікому їхати через все місто в кафе «Кольшіцкій», щоб випити філіжанку справжньої віденської кави, з'їсти тістечко від «Шапокляк» і перекинутися розумним словом з Марком.

Хоча, може бути, Нью-Йорк тут взагалі ні при чому.

У створеній идов реальності людей якось не густо, і говорити їм один з одним просто нема про що. Півтора десятка зображених дійових осіб різного ступеня блідості до спілкування виявляються не пристосовані. Відвідувачі ж кафе з вулиці взагалі безликі. Ніякого бажання зображати з себе гостинного господаря і спілкуватися з ними ні в Марка, ні у Ніни немає. І між собою ці самі відвідувачі спілкуватися не бажають. Вони замовляють каву, відкривають свої ноутбуки і годинами просиджують в мережі, не піднімаючи голів, щоб оцінити стіни, обшиті натуральним дубом.

Можливо, так і було задумано.

Десятка тіней досить, щоб зобразити мільйон нічим не відмінних. «Кофемолка» - варіація на тему глобального культурного кризи, яка в тому, що є кому знімати, ставити, писати, але нікому дивитися і читати. Читачі і глядачі вимирають. Їх місце займають позаштатні читці романів, які пишуть рецензії за гроші або безкоштовно (як Марк в докофейную пору), оскільки саме їдке слово оглядача не принесе видавцеві відчутної кількості покупців книг. І місце відвідувачів культурних віденських кафе повинні зайняти добровольці духовного спілкування або платні ресторанні критики.

Це знання героям «Кавомолки» можна було б прийняти як позитивне сальдо звалився проекту і постаратися жити далі, як жили до.

Але вони його просто не помічають. Непоганий роман сімейних відносин похований кризою культури. Як це часто буває, гарячкова метушня з «справжньою справою» - лише сублімація психологічних проблем дружини Марка Ніни, розчавленої в дитинстві деспотичною мамою Кі, родом з Малайзії.

Втративши один одного і себе після закриття кафе, герої все ж отримують від автора право на один дзвінок, і в їх короткому діалозі втрачених людей виявляється куди більше живого, ніж на всіх чотириста сторінках культурологічних шукань.