Скачати Казка - Біла ружа

Жив собі господар, у якого було три донь­ки. Він дуже-дуже їх любив. Одного дня зібрався їха­ти на ярмарок. Доньки його обступили й почали про­сити, аби купив їм подарунки.

— Я хочу, тату, намиста, — попросила старша.

— А мені привезіть перстень — сказала середуща.

Найменша мовчала.

— А тобі що, донечко? — спитав.

— Купіть білу ружу.

Поїхав тато на ярмарок. Дещо продав, дещо ку­пив. Не пошкодував грошей на намисто й перстень. Але для найменшої не міг купити подарунок, бо білих руж ніхто не продавав. Вертався не вдоволений до­дому.

Сидить на возі, журиться, підійшла до нього якась бабка.

— Чому ти, чоловіче, такий сумний?

— Як не сумувати, коли найменша донечка проси­ла, аби я купив їй білу ружу, а таких квіток на яр­марку немає.

Бабка сказала:

— Злізай з воза і ходи зі мною...

Повела його до брами й щезла. Брама в нього при­йняла батіг і розчинилася нарозтвір. Він пройшов до другої. Та зняла із нього капелюх і теж розчинилася. За третьою брамою господар опинився перед чарівним квітником, якого ще не видів. Там цвіли білі ружі.

— Ти ба, яка краса! Ото втішиться моя донечка, — сказав собі чоловік. Нахилився і зірвав одну квітку. Але його схопило щось за руку й не пускає. Придивився добре, а то — якесь страховисько.

— Пусти руку, бо буде тобі погано!

— Не кричи, то не допоможе, — відповіло страхо­висько.

— Чого ти причепилося, як п’яний до плота?

— Будь розумний, — мовило страховисько. — По­клянись, що дівчина, для якої зірвав білу ружу, при­йде завтра до мене. Інакше я не відпущу: буду вічно тримати тебе, а твоя донька через три дні помре.

Господар мусив погоди­тися:

— Клянуся, що прийде...

Страховисько відпустило руку. Чоловік поїхав до­дому, пороздавав дівчатам подарунки, а сам ходить ні живий ні мертвий. Як віддавати чудовиську найдо­рожчу донечку!

— Чого ви, тату, зажурилися? — питають доньки.

— Як мені не журитися, коли я поклявся, що най­менша піде до страховиська, яке дало цю білу ружу.

— Я не боюся його, тату, їдьмо завтра ж, — сказа­ла найменша.

Вранці господар повіз свою донечку до страшної бра­ми. Вона сама розчинилася нарозтвір. Дівчина пішла до другої брами, а батько лишився на вулиці. Квітника вже не було, а лише сходи, що вели до прибраної кімнати. На середині був стіл з усякими стравами. Дівчина, хоча і зголодніла, не торкнулась ні до чого. Сіла собі на стільця і чекає.

Раптом поріг переступив бородатий дід із закруче­ним носом. Страшний, гидкий, аж страшно дивитися. Став перед дівчиною й спитав:

— Ти можеш мене покохати?

Дівчина відвернулася і відповіла:

— Ні, не можу.

Дід похнюпився і вийшов. А другого вечора при­шкандибав знову. Ще страшніший.

— Ти можеш мене покохати?

— Ні, — відповіла дівчина.

Сльоза покотилася по довгій бороді. Він не сказав більше ні слова й покинув світлицю.

І третього вечора старий не спізнився. Став на по­розі, як три нещастя, і почав просити:

— Покохай мене, вродлива дівчино...

Вона мовчала. Дід чекав. Сльоза за сльозою коти­лася по довгій бороді. Дівчина повернулася до нього й вимовила тихо:

— Я можу тебе покохати...

В ту ж хвилину, як це сказала, дід став білим го­лубом. Злетів і сів на її плече. Він умів розмовляти люд­ською мовою. Розповідав про своє щастя і дякував що дівчина його покохала. Їй весело було з отим голубом.

Якось вона сказала йому:

— Хочу бачити своїх сестер і тата. Пусти мене, го­лубе, до них.

Голуб відповів:

— Я тебе пускаю, але маєш повернутися рівно в ту хвилину, коли сонце буде на одну п’ядь від заходу. Як не прийдеш, то мені буде велика біда. Я дам тобі квітку, — як вона зів’яне, то знай, що я помер.

— Я прийду, голубе, — обіцяла дівчина.

Голуб ще сказав:

— Може статися й таке, що застанеш мене нежи­вим. Не бійся і не плач. Проколи голкою свій мізи­нець і впусти цяточку крові на моє чоло, над праве око.

Дівчина погладила голуба, взяла квітку і пішла до тата.

Сестри втішились, що вона жива й весела, і дуже здивувалися, що її чоловік — голуб. Наймолодша на­булася зі своїми рідними і почала збиратися в доро­гу. А сестри не пускали, просили ще побути.

Чорні хмари покрили все небо і сховали сонце. Дів­чина не знала, котра вже година й коли треба йти. Уже звечоріло, а вона була в дорозі. Квітка в руках зів’яла. Дерева шелестіли:

— Нащо обманула голуба? Він умер від туги за тобою.

Ластівки літали над головою й щебетали:

— Голуб помер від туги за тобою!

І потічок журно дзюрчав:

— Умер... умер...

Дівчина побігла до світлиці. Голуб не сідав їй на плече. Він лежав мертвий на вікні.

— Виглядав мене, — сказала. — Чекав і не дочекався. Дівчина взяла голку й проколола собі мізинець. Ця­почка крові впала голубові на чоло, коло правого ока.

В ту ж мить перед нею виріс дуже красивий парубок. Стояв перед нею, як молодий явір, веселий, як сонечко. Пригорнув її до грудей і каже:

— Ти перемогла чари злої чарівниці і врятувала мене від смерті. Будь мені за жінку.

Дівчина дала йому руку й сказала:

— Ходім до мого тата, нехай він нас благословить.

Пішли. Батько й сестри тішилися, як малі діти. Зро­били таке весілля, що в селі зроду-віку подібного не бачили.

І молоді потім собі жили, як двоє голуб’ят, у любові й злагоді. Ніякої біди не знали. Може, й тепер живуть, як не померли.