Розділи сайту
Головні новини
- Магія чисел: як дата твого народження визначає твою долю
- За законами нумерології в нашій даті народження закладено особливу кількість долі, яка визначає не тільки характер, а й шлях у житті. Ми дізналися, як його правильно розрахувати – і жити у гармонії із собою.
- Фонд Unchain Fund запустив банківську картку, на яку регулярно надсилає €25 для жінок та дітей.
- Фонд Unchain Fund запустив банківську картку, на яку регулярно надсилає €25 для жінок та дітей.
- Як подати заявку на компенсацію втраченого через війну житла?
- Отримати компенсацію за втрату житла через бойові дії тепер можна через мобільний додаток..
- Українські лікарі та психологи консультують безкоштовно та онлайн. Куди звертатися за допомогою
- Клініки, сервіси та платформи, які допоможуть подбати про фізичне здоров'я та ментальний стан
- Житло для біженців. Адреси, сайти, телефони, телеграм-канали, що допоможуть знайти притулок в Україні.
- Укрзалізниця вже кілька днів поспіль запускає додаткові потяги на Західну Україну зі Східної, щоб евакуювати мешканців із територій, де окупант веде агресивні бойові дії. Ось список контактів, які допоможуть виїхати з небезпечної території та знайти тимчасове житло на Західній Україні.
Один чоловік мав аж дванадцятеро дітей. Так він бідно із ними жив, що не мали що за зуб кинути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед.
Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:
— Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.
Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один із моїх плечей злізе.
Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.
— Чого ви, ґаздине, плачете?
Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:
— А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?
— Пораджу, ґаздине.
— То ходи до хати.
Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, — квочка з курчатами. А ґаздиня каже:
— Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.
— Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?
— Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.
— Дайте мені жменю кукурудзи.
Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води — курчатка дзьобають, ціпкають.
— Оце, — каже, — такі їх дійки.
Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» — подумав. Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.
— Слухай, — каже вершник, — чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?
— Бачив. Йшов прямо, тоді звернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.
— Ой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!
— Е, ні, — каже Панас.
— Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.
— Я потримаю, — каже багач.
— А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.
Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.
А багач тримав шапку аж до вечора — нема ні хлопця, ні князя.
— Гей, він мене, мабуть, обманув. Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.
— А де ж кінь? — питає жінка.
— Ой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.
А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Приїжджає до міста, продає коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п’ють. Сказав подати паленки і закусити.
Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак — має гроші. Починають бесіду:
— Слухай, звідки ти?
— Здалеку.
— Куди йдеш?
— Шукаю служби.
А один з цих пияків каже:
— Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там пробудеш, бо ще жоден наймит року там не пробув.
— Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я зпробуду.
— Як так, то я тебе поведу.
Приводить його той пияк до багатезного ґазди.
— Вам наймита треба?
— Та треба, але я тепер беру лише на два роки.
— Я міг би служити й чотири роки.
— Хай буде на чотири. Але умова така: як пробудеш, то дістанеш пів маєтку, а не пробудеш, то по двадцять п’ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.
— Добре.
Каже ґазда до жінки:
— Він і року в нас не пробуде. Вже такі мудрагелі були.
При свідках склали вони угоду, скріпили й полягали спати. Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько поснідати, а господар добре напхався, і вийшли в поле.
Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати. Так що ґазда раз косою махне і з’їсть кусок ковбаси, другий раз махне — хлібом закусить.
Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.
— Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще косить.
Вчув це ґазда і каже:
— Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати — полуднуймо і ми.
— Що будемо полуднувати, як нема що?
— Ми будемо вигляд робити, що полуднуємо. Махаймо руками, ніби до ротів ложки підносимо.
— Добре, я можу й двома руками махати. Помахали руками, та й «обід» закінчився.
— Ходімо, — каже ґазда, — коси клепати.
Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит молотком по бабці побиває, а коса в траві. Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:
— Ґаздо, до полудня ви бачили, який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер наперед, а я буду ззаду.
Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а наймит порожньою косою гонить та й все:
— Швидше, ґаздо, швидше, бо шарпну по нозі.
Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, а наймит гонить порожньою косою.
— Ти що робиш?
— Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.
Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися. Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.
Вранці будить ґазда:
— Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.
Запряг Панас волів і чує таке:
— Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.
Дала йому ґаздиня сухар і каже:
— Розмочи десь у воді та й з’їж.
Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі паленки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті зрубав великого граба й пустив у калабаню, аби ніхто його звідти не витяг.
Тут надходить ґазда.
— Ти що робиш?
— Те, що ви казали.
— Бовване, та я ж казав повернути волами, а не перевертати воза!
Дивиться, а то ще не все.
— Та нащо ти такого великого граба в калабаню спустив? Звідти його і п’ять пар коней не витягнуть.
— Та я спустив його у воду, аби трохи розмок, бо такий твердий, як той сухар, що його мені на сніданок ваша жінка дала. Може, від води легший буде.
— Ти вже ліпше до мене не обзивайся, бо зі злості ще в тебе сокиру встромлю.
— Більше не буду нічого говорити, лише не забувайте про нашу умову.
Відвернули воза, наложили дров повну фіру — їдуть. А наймит так підрихтував, аби колесо злетіло. Ґазда того не бачить, що одного колеса вже нема, бо воли сильні, тягнуть. Зупиняє ґазда фіру на березі й каже:
— Пора пригальмувати.
— Вже, ґаздо, само гальмує.
Подивився ґазда.
— Бовване! Та ми без колеса їдемо?!
Панас мовчить.
— Та, бовване, чому не обзиваєшся?!
Подав голос:
— Ви ж грозили, що зарубаєте, як заговорю, то я мовчу.
— Ну, говори.
— Та колесо ще в лісі злетіло.
Ґазда аж кипить зі злості.
— Біжи додому, принеси колесо, але аби ніхто не бачив, що ти колесо несеш, бо скажуть люди: аж два до лісу поїхали, а колесо загубили.
Прибіг додому.
— Ґаздине, казав ґазда, аби ви дали колесо.
— Десь у стодолі є — візьми.
Він колесо в руки, спиці порубав, обруч поламав, скидав усе в мішок — на плечі й приносить на гору.
— Ти що в мішку несеш?
— Колесо. Ви ж казали, аби ніхто не бачив, що я несу. Заднє колесо велике, у мішок ніяк не лізло, то я мусив порубати.
Ґазда почав скрипіти зубами.
— Слухай, йди додому й принеси колесо.
— Як, — питає, — нести?
— Хай вже тебе бачить ціле село: і піп, і дяк, і вся громада — лише неси, бо ми до півночі тут простоїмо!
— Добре.
Прибігає додому, колесо хапнув і до хати.
— Колесо несу! — так крикнув, що ґаздиня аж з ліжка зірвалася.
Прибігає до сусіда і теж так крикнув. Так бігає від хати до хати по селу й кричить, що колесо несе...
Ґазда чекав-чекав — уже вечір, а наймита нема. Випрягає воли, приходить додому.
— Жінко, ти наймита не бачила?
— Аби тебе Бог скарав з твоїм наймитом! Він тут як ревкнув, що колесо несе, то я аж перелякалася.
Він — до сусіда, а сусід каже:
— То не наймит, а якийсь вар’ят! Був, крикнув, що колесо несе, й побіг далі.
І шукав хлопця до півночі, але не знайшов. Переночував, а вранці шукає далі. Жаліються люди, що серед ночі будив і кричав, що колесо несе.
Зустрів Панаса коло попа.
— Ти куди йдеш?
— Вже піп і громада бачили, що я колесо несу. Ще покажу дякові, і йдемо.
— Ти вже чисто звар’ював! Не неси далі.
— Це ви, ґаздо, казали.
Приходить господар додому й говорить жінці:
— Ти знаєш, мусимо розлучитися з тим наймитом. Через нього весь наш маєток піде намарне.
Кличе Панаса й каже:
— Я тобі плачу за рік, лише йди собі геть від мене.
— Е, ні, ґаздо, ми годилися на чотири роки. Я вас до суду подам.
— Не будемо по судах ходити. Бери за два роки плату і тікай від мене.
Взяв наймит гроші, дав п’ятдесят буків багачеві за ті два роки, що ще мав служити і за них плату взяти.
І все.
Книги українською » Українські народні казки » Казка - Дивакуватий Панас
загрузка...
- Розділ: Українські народні казки
|
Один чоловік мав аж дванадцятеро дітей. Так він бідно із ними жив, що не мали що за зуб кинути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед.
Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:
— Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.
Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один із моїх плечей злізе.
Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.
— Чого ви, ґаздине, плачете?
Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:
— А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?
— Пораджу, ґаздине.
— То ходи до хати.
Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, — квочка з курчатами. А ґаздиня каже:
— Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.
— Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?
— Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.
— Дайте мені жменю кукурудзи.
Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води — курчатка дзьобають, ціпкають.
— Оце, — каже, — такі їх дійки.
Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» — подумав. Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.
— Слухай, — каже вершник, — чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?
— Бачив. Йшов прямо, тоді звернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.
— Ой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!
— Е, ні, — каже Панас.
— Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.
— Я потримаю, — каже багач.
— А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.
Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.
А багач тримав шапку аж до вечора — нема ні хлопця, ні князя.
— Гей, він мене, мабуть, обманув. Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.
— А де ж кінь? — питає жінка.
— Ой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.
А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Приїжджає до міста, продає коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п’ють. Сказав подати паленки і закусити.
Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак — має гроші. Починають бесіду:
— Слухай, звідки ти?
— Здалеку.
— Куди йдеш?
— Шукаю служби.
А один з цих пияків каже:
— Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там пробудеш, бо ще жоден наймит року там не пробув.
— Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я зпробуду.
— Як так, то я тебе поведу.
Приводить його той пияк до багатезного ґазди.
— Вам наймита треба?
— Та треба, але я тепер беру лише на два роки.
— Я міг би служити й чотири роки.
— Хай буде на чотири. Але умова така: як пробудеш, то дістанеш пів маєтку, а не пробудеш, то по двадцять п’ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.
— Добре.
Каже ґазда до жінки:
— Він і року в нас не пробуде. Вже такі мудрагелі були.
При свідках склали вони угоду, скріпили й полягали спати. Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько поснідати, а господар добре напхався, і вийшли в поле.
Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати. Так що ґазда раз косою махне і з’їсть кусок ковбаси, другий раз махне — хлібом закусить.
Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.
— Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще косить.
Вчув це ґазда і каже:
— Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати — полуднуймо і ми.
— Що будемо полуднувати, як нема що?
— Ми будемо вигляд робити, що полуднуємо. Махаймо руками, ніби до ротів ложки підносимо.
— Добре, я можу й двома руками махати. Помахали руками, та й «обід» закінчився.
— Ходімо, — каже ґазда, — коси клепати.
Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит молотком по бабці побиває, а коса в траві. Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:
— Ґаздо, до полудня ви бачили, який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер наперед, а я буду ззаду.
Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а наймит порожньою косою гонить та й все:
— Швидше, ґаздо, швидше, бо шарпну по нозі.
Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, а наймит гонить порожньою косою.
— Ти що робиш?
— Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.
Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися. Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.
Вранці будить ґазда:
— Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.
Запряг Панас волів і чує таке:
— Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.
Дала йому ґаздиня сухар і каже:
— Розмочи десь у воді та й з’їж.
Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі паленки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті зрубав великого граба й пустив у калабаню, аби ніхто його звідти не витяг.
Тут надходить ґазда.
— Ти що робиш?
— Те, що ви казали.
— Бовване, та я ж казав повернути волами, а не перевертати воза!
Дивиться, а то ще не все.
— Та нащо ти такого великого граба в калабаню спустив? Звідти його і п’ять пар коней не витягнуть.
— Та я спустив його у воду, аби трохи розмок, бо такий твердий, як той сухар, що його мені на сніданок ваша жінка дала. Може, від води легший буде.
— Ти вже ліпше до мене не обзивайся, бо зі злості ще в тебе сокиру встромлю.
— Більше не буду нічого говорити, лише не забувайте про нашу умову.
Відвернули воза, наложили дров повну фіру — їдуть. А наймит так підрихтував, аби колесо злетіло. Ґазда того не бачить, що одного колеса вже нема, бо воли сильні, тягнуть. Зупиняє ґазда фіру на березі й каже:
— Пора пригальмувати.
— Вже, ґаздо, само гальмує.
Подивився ґазда.
— Бовване! Та ми без колеса їдемо?!
Панас мовчить.
— Та, бовване, чому не обзиваєшся?!
Подав голос:
— Ви ж грозили, що зарубаєте, як заговорю, то я мовчу.
— Ну, говори.
— Та колесо ще в лісі злетіло.
Ґазда аж кипить зі злості.
— Біжи додому, принеси колесо, але аби ніхто не бачив, що ти колесо несеш, бо скажуть люди: аж два до лісу поїхали, а колесо загубили.
Прибіг додому.
— Ґаздине, казав ґазда, аби ви дали колесо.
— Десь у стодолі є — візьми.
Він колесо в руки, спиці порубав, обруч поламав, скидав усе в мішок — на плечі й приносить на гору.
— Ти що в мішку несеш?
— Колесо. Ви ж казали, аби ніхто не бачив, що я несу. Заднє колесо велике, у мішок ніяк не лізло, то я мусив порубати.
Ґазда почав скрипіти зубами.
— Слухай, йди додому й принеси колесо.
— Як, — питає, — нести?
— Хай вже тебе бачить ціле село: і піп, і дяк, і вся громада — лише неси, бо ми до півночі тут простоїмо!
— Добре.
Прибігає додому, колесо хапнув і до хати.
— Колесо несу! — так крикнув, що ґаздиня аж з ліжка зірвалася.
Прибігає до сусіда і теж так крикнув. Так бігає від хати до хати по селу й кричить, що колесо несе...
Ґазда чекав-чекав — уже вечір, а наймита нема. Випрягає воли, приходить додому.
— Жінко, ти наймита не бачила?
— Аби тебе Бог скарав з твоїм наймитом! Він тут як ревкнув, що колесо несе, то я аж перелякалася.
Він — до сусіда, а сусід каже:
— То не наймит, а якийсь вар’ят! Був, крикнув, що колесо несе, й побіг далі.
І шукав хлопця до півночі, але не знайшов. Переночував, а вранці шукає далі. Жаліються люди, що серед ночі будив і кричав, що колесо несе.
Зустрів Панаса коло попа.
— Ти куди йдеш?
— Вже піп і громада бачили, що я колесо несу. Ще покажу дякові, і йдемо.
— Ти вже чисто звар’ював! Не неси далі.
— Це ви, ґаздо, казали.
Приходить господар додому й говорить жінці:
— Ти знаєш, мусимо розлучитися з тим наймитом. Через нього весь наш маєток піде намарне.
Кличе Панаса й каже:
— Я тобі плачу за рік, лише йди собі геть від мене.
— Е, ні, ґаздо, ми годилися на чотири роки. Я вас до суду подам.
— Не будемо по судах ходити. Бери за два роки плату і тікай від мене.
Взяв наймит гроші, дав п’ятдесят буків багачеві за ті два роки, що ще мав служити і за них плату взяти.
І все.
- Коментарі до книги [0]
<
|
<
|