Розділи сайту
Головні новини
- Магія чисел: як дата твого народження визначає твою долю
- За законами нумерології в нашій даті народження закладено особливу кількість долі, яка визначає не тільки характер, а й шлях у житті. Ми дізналися, як його правильно розрахувати – і жити у гармонії із собою.
- Фонд Unchain Fund запустив банківську картку, на яку регулярно надсилає €25 для жінок та дітей.
Фонд Unchain Fund запустив банківську картку, на яку регулярно надсилає €25 для жінок та дітей.
- Як подати заявку на компенсацію втраченого через війну житла?
- Отримати компенсацію за втрату житла через бойові дії тепер можна через мобільний додаток..
- Українські лікарі та психологи консультують безкоштовно та онлайн. Куди звертатися за допомогою
- Клініки, сервіси та платформи, які допоможуть подбати про фізичне здоров'я та ментальний стан
- Житло для біженців. Адреси, сайти, телефони, телеграм-канали, що допоможуть знайти притулок в Україні.
- Укрзалізниця вже кілька днів поспіль запускає додаткові потяги на Західну Україну зі Східної, щоб евакуювати мешканців із територій, де окупант веде агресивні бойові дії. Ось список контактів, які допоможуть виїхати з небезпечної території та знайти тимчасове житло на Західній Україні.
Авторизація
Найпопулярніші книги
Був собі старий чоловік. І було в нього три сини: двоє розумних, а третій — Омелько-дурник.
Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.
Одного разу поїхали брати на базар, а невістки й кажуть:
— Піди, Омельку, по воду.
А він їм з печі:
— Не хочу.
— Піди, Омельку, бо як повернуться брати з базару, гостинців тобі не дадуть.
— Ну, гаразд.
Зліз Омелько з печі, взувся, вдягся, взяв відра та сокиру й пішов до річки.
Прорубав кригу, зачерпнув відра й поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився та й вхопив щуку в руку:
— Ото буде юшка добра!
Коли це щука проказує людським голосом:
— Відпусти мене в воду, Омельку, я тобі стану в пригоді!
А Омелько сміється:
— Та як же ти мені станеш у пригоді? Ні, понесу тебе додому, звелю невісткам юшку зварити. Добра буде юшка!
Щука знову просить:
— Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що тільки схочеш.
— Гаразд, тільки покажи спочатку, що не дуриш мене, тоді відпущу.
Щука його питає:
— Кажи, Омельку, чого ти зараз хочеш?
— Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася б...
Щука йому каже:
— Запам’ятай мої слова: коли тобі чогось схочеться, промов тільки:
За щучим велінням,
за моїм хотінням...
Омелько й каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
ідіть самі, відра, додому!..
Тільки проказав — відра самі й пішли на гору. Тут Омелько пустив щуку в ополонку та й пішов за відрами.
Ідуть відра селом, народ дивується, а Омелько йде ззаду, посміхається. Зайшли відра до хати, самі стали на лавку, а Омелько поліз на піч.
По якійсь годині невістки кажуть йому:
— Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав.
— Неохота...
— Як не нарубаєш, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
Не хоче Омелько з печі злазити. Згадав він про щуку і каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
піди, сокиро, дров нарубай,
а дрова — самі до хати йдіть
та в піч кладіться!..
Сокира вистрибнула з-під лавки — й на двір, та ну дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і просто в піч лізуть.
По якійсь годині невістки знову кажуть:
— Омельку, немає вже дров у дворі. Поїдь до лісу, нарубай.
А він їм з печі:
— Хіба ви самі не можете?
— Як це так — не можемо? То не наша справа — в ліс по дрова їздити!
— А мені неохота...
— Ну, то не буде тобі гостинців.
Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, зодягся. Взяв мотузку та сокиру, вийшов у двір і сів у сани.
— Відчиняйте ворота, молодиці!
Невістки йому кажуть:
— Що ж ти, дурнику, сів у сани, а коня не запріг?
— Не треба мені коня.
Невістки відчинили ворота, а Омелько й каже потихеньку:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
їдьте самі, сани, до лісу!..
Сани самі й поїхали у ворота, та так швидко — кіньми не догнати!
А до лісу довелося їхати через місто, і тут він багатьох людей позачіпляв, позабивав. Народ кричить: «Держи його! Лови його!» А він одно — сани поганяє.
Приїхав до лісу:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
нарубай сокиро, дровець найсухіших,
а ви, дрова, самі валіться в сани,
самі в’яжіться!..
Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дрова самі в сани валяться та мотузкою в’яжуться. Потім Омелько звелів сокирі вирубати ломаку — таку, щоб насилу підняти. Сів на дрова:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
їдьте, сани, додому...
Сани й помчали додому. Знову проїжджає тим містом, де він допіру позачіпляв, позабивав багато людей, а там вже на нього чекають. Ухопили Омелька з саней, лають його та б’ють.
Бачить він, що кепська справа, та потихеньку:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
ану, ломако, обламай їм боки!
Ломака вискочила та й пішла дубасити. Народ геть-чисто розбігся, а Омелько приїхав додому й знову заліз на піч.
Почув згодом цар про Омелькові витівки та й посилає по нього свого офіцера — знайти Омелька й привезти до палацу.
Приїздить офіцер у те село, заходить до тої хати, де Омелько живе, та й питає:
— Ти Омелько-дурник?
А він з печі:
— А тобі нащо?
— Одягайся швидше, я повезу тебе до царя.
— Та мені неохота...
Розсердився офіцер і вдарив його по щоці.
А Омелько й каже потихеньку:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
ломако, обламай йому боки...
Ломака вискочила та як почне офіцера чухрати, насилу той утік.
Цар здивувався, що його офіцер не зміг упоратися з Омельком, і посилає свого найбільшого вельможу:
— Привези до мене дурника Омелька, а як не привезеш — голову з пліч зніму.
Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, ввійшов до тої хати та й почав невісток розпитувати, що саме Омелько полюбляє.
— Наш Омелько любить, щоб з ним ласкаво говорили та червоний жупан подарували — тоді він усе зробить, чого просять.
Найбільший вельможа дав Омелькові родзинок, чорносливу, пряників та й каже:
— Омельку, Омельку, чого ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.
— Мені й тут тепло...
— Омельку, Омельку, цар тебе добре почастує, — поїдьмо, будь ласка!
— А мені неохота...
— Омельку, Омельку, цар тобі червоний жупан подарує, шапку й чоботи.
Омелько подумав-поміркував:
— Ну, гаразд, ти собі наперед їдь, а я за тобою вслід.
Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще трохи й каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
ану, пічко, їдь до царя!..
Тут у хаті кути затріщали, стеля захиталася, стінка вилетіла — і піч сама пішла по вулиці, по дорозі, прямісінько до царя.
Цар у вікно виглядає, дивується:
— Що за чудасія?!
Найбільший вельможа йому відповідає:
— Та це Омелько на печі до тебе їде.
Вийшов цар на ґанок:
— Щось на тебе, Омельку, скарг багато. Ти народу чимало позачіпляв.
— А навіщо вони під сани лізли?
В ту хвилину глянула у віконце царська дочка — Мар’я-царівна. Омелько побачив її у віконці та й каже тихенько:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
нехай царська донька мене покохає...
І ще каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
— Їдь, пічко, додому!
Піч повернулася й пішла додому, ввійшла до хати й стала на старе місце. Омелько знову лежить собі, вилежується.
А в царському палаці крик та сльози. Мар’я-царівна за Омельком нудьгує, не може без нього жити, благає батька, щоб віддав її за Омелька.
Забідкався цар, затужив, а потім розгнівався дуже і на Омелька, й на дочку. І каже він знову найбільшому вельможі:
— Їдь приведи до мене Омелька живого чи мертвого. А як не приведеш — голову зніму.
Накупив найбільший вельможа вин солодких та різних наїдків, поїхав у те село, ввійшов у ту хату і став Омелька частувати, пригощати. Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа його — на віз та й повіз до царя.
Цар спересердя наказав прикотити велику бочку з залізними обручами. Посадили в ту бочку Омелька і Мар’ю-царівну, засмолили бочку і в море кинули.
Прокинувся згодом Омелько, бачить — темно, тісно.
— Де ж це я?
А йому відповідають:
— Ой лишенько, Омелечку! Нас у бочці засмолили, кинули в синє море!
— А ти хто?
— Я Мар’я-царівна.
Тут Омелько й каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
вітри буйні, викиньте бочку
на сухий берег, на жовтий пісок!
Вітри буйні повіяли. Синє море схвилювалося, викинуло бочку на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько й Мар’я-царівна вийшли з неї.
— Омелечку, де ж ми житимем? Збудуй хоч якусь хатинку.
— А мені неохота...
Тут вона ще дужче просити почала. От він і каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
збудуйся, кам’яний палаце
з золотою покрівлею!..
Тільки він це проказав — з’явився великий кам’яний палац з золотою покрівлею. Навколо — зелений сад: квіти розцвітають, пташки цвірінчать, співають. Мар’я-царівна з Омельком увійшли до палацу, посідали біля віконечка.
— Омелечку, а чи не можна тобі красунчиком стати?
Тут Омелько не довго думав:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
стати мені добрим молодцем,
вродливим та розумним!..
І став Омелько такий, що ні в казці сказати, ні пером описати.
А в той час їхав цар на полювання й бачить — стоїть палац там, де досі нічого не було.
— Це який такий нечема без мого дозволу на моїй землі палац поставив?!
І послав спитати — хто такі?
Посланці побігли, стали під вікном, питаються.
А Омелько їм відповідає:
— Кличте царя до мене в гостину, я сам йому скажу.
Приїхав цар до нього. Омелько його зустрічає, у палац веде, до столу саджає. Стали вони бенкетувати. Цар їсть, п’є та дивується:
— Хто ж ти такий, хлопче, добрий молодче?
— А чи пам’ятаєш ти Омелька-дурника, що до тебе на печі приїздив, а ти його з своєю дочкою звелів у бочці засмолити та в море кинути? Я — той самий Омелько. Схочу — все твоє царство спалю та потрощу за ту твою ласку!
Цар дуже злякався, став перепрошувати:
— Одружись з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки мене не губи!
Тут учинили бенкет на весь світ. Одружився Омелько з Мар’єю-царівною і став царством правити.
От і казці кінець, а хто слухав — той молодець!
Книги українською » Українські народні казки » За щучим велінням
загрузка...
Скачати За щучим велінням
- Розділ: Українські народні казки
|
Був собі старий чоловік. І було в нього три сини: двоє розумних, а третій — Омелько-дурник.
Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.
Одного разу поїхали брати на базар, а невістки й кажуть:
— Піди, Омельку, по воду.
А він їм з печі:
— Не хочу.
— Піди, Омельку, бо як повернуться брати з базару, гостинців тобі не дадуть.
— Ну, гаразд.
Зліз Омелько з печі, взувся, вдягся, взяв відра та сокиру й пішов до річки.
Прорубав кригу, зачерпнув відра й поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився та й вхопив щуку в руку:
— Ото буде юшка добра!
Коли це щука проказує людським голосом:
— Відпусти мене в воду, Омельку, я тобі стану в пригоді!
А Омелько сміється:
— Та як же ти мені станеш у пригоді? Ні, понесу тебе додому, звелю невісткам юшку зварити. Добра буде юшка!
Щука знову просить:
— Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що тільки схочеш.
— Гаразд, тільки покажи спочатку, що не дуриш мене, тоді відпущу.
Щука його питає:
— Кажи, Омельку, чого ти зараз хочеш?
— Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася б...
Щука йому каже:
— Запам’ятай мої слова: коли тобі чогось схочеться, промов тільки:
За щучим велінням,
за моїм хотінням...
Омелько й каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
ідіть самі, відра, додому!..
Тільки проказав — відра самі й пішли на гору. Тут Омелько пустив щуку в ополонку та й пішов за відрами.
Ідуть відра селом, народ дивується, а Омелько йде ззаду, посміхається. Зайшли відра до хати, самі стали на лавку, а Омелько поліз на піч.
По якійсь годині невістки кажуть йому:
— Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав.
— Неохота...
— Як не нарубаєш, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
Не хоче Омелько з печі злазити. Згадав він про щуку і каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
піди, сокиро, дров нарубай,
а дрова — самі до хати йдіть
та в піч кладіться!..
Сокира вистрибнула з-під лавки — й на двір, та ну дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і просто в піч лізуть.
По якійсь годині невістки знову кажуть:
— Омельку, немає вже дров у дворі. Поїдь до лісу, нарубай.
А він їм з печі:
— Хіба ви самі не можете?
— Як це так — не можемо? То не наша справа — в ліс по дрова їздити!
— А мені неохота...
— Ну, то не буде тобі гостинців.
Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, зодягся. Взяв мотузку та сокиру, вийшов у двір і сів у сани.
— Відчиняйте ворота, молодиці!
Невістки йому кажуть:
— Що ж ти, дурнику, сів у сани, а коня не запріг?
— Не треба мені коня.
Невістки відчинили ворота, а Омелько й каже потихеньку:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
їдьте самі, сани, до лісу!..
Сани самі й поїхали у ворота, та так швидко — кіньми не догнати!
А до лісу довелося їхати через місто, і тут він багатьох людей позачіпляв, позабивав. Народ кричить: «Держи його! Лови його!» А він одно — сани поганяє.
Приїхав до лісу:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
нарубай сокиро, дровець найсухіших,
а ви, дрова, самі валіться в сани,
самі в’яжіться!..
Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дрова самі в сани валяться та мотузкою в’яжуться. Потім Омелько звелів сокирі вирубати ломаку — таку, щоб насилу підняти. Сів на дрова:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
їдьте, сани, додому...
Сани й помчали додому. Знову проїжджає тим містом, де він допіру позачіпляв, позабивав багато людей, а там вже на нього чекають. Ухопили Омелька з саней, лають його та б’ють.
Бачить він, що кепська справа, та потихеньку:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
ану, ломако, обламай їм боки!
Ломака вискочила та й пішла дубасити. Народ геть-чисто розбігся, а Омелько приїхав додому й знову заліз на піч.
Почув згодом цар про Омелькові витівки та й посилає по нього свого офіцера — знайти Омелька й привезти до палацу.
Приїздить офіцер у те село, заходить до тої хати, де Омелько живе, та й питає:
— Ти Омелько-дурник?
А він з печі:
— А тобі нащо?
— Одягайся швидше, я повезу тебе до царя.
— Та мені неохота...
Розсердився офіцер і вдарив його по щоці.
А Омелько й каже потихеньку:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
ломако, обламай йому боки...
Ломака вискочила та як почне офіцера чухрати, насилу той утік.
Цар здивувався, що його офіцер не зміг упоратися з Омельком, і посилає свого найбільшого вельможу:
— Привези до мене дурника Омелька, а як не привезеш — голову з пліч зніму.
Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, ввійшов до тої хати та й почав невісток розпитувати, що саме Омелько полюбляє.
— Наш Омелько любить, щоб з ним ласкаво говорили та червоний жупан подарували — тоді він усе зробить, чого просять.
Найбільший вельможа дав Омелькові родзинок, чорносливу, пряників та й каже:
— Омельку, Омельку, чого ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.
— Мені й тут тепло...
— Омельку, Омельку, цар тебе добре почастує, — поїдьмо, будь ласка!
— А мені неохота...
— Омельку, Омельку, цар тобі червоний жупан подарує, шапку й чоботи.
Омелько подумав-поміркував:
— Ну, гаразд, ти собі наперед їдь, а я за тобою вслід.
Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще трохи й каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
ану, пічко, їдь до царя!..
Тут у хаті кути затріщали, стеля захиталася, стінка вилетіла — і піч сама пішла по вулиці, по дорозі, прямісінько до царя.
Цар у вікно виглядає, дивується:
— Що за чудасія?!
Найбільший вельможа йому відповідає:
— Та це Омелько на печі до тебе їде.
Вийшов цар на ґанок:
— Щось на тебе, Омельку, скарг багато. Ти народу чимало позачіпляв.
— А навіщо вони під сани лізли?
В ту хвилину глянула у віконце царська дочка — Мар’я-царівна. Омелько побачив її у віконці та й каже тихенько:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
нехай царська донька мене покохає...
І ще каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
— Їдь, пічко, додому!
Піч повернулася й пішла додому, ввійшла до хати й стала на старе місце. Омелько знову лежить собі, вилежується.
А в царському палаці крик та сльози. Мар’я-царівна за Омельком нудьгує, не може без нього жити, благає батька, щоб віддав її за Омелька.
Забідкався цар, затужив, а потім розгнівався дуже і на Омелька, й на дочку. І каже він знову найбільшому вельможі:
— Їдь приведи до мене Омелька живого чи мертвого. А як не приведеш — голову зніму.
Накупив найбільший вельможа вин солодких та різних наїдків, поїхав у те село, ввійшов у ту хату і став Омелька частувати, пригощати. Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа його — на віз та й повіз до царя.
Цар спересердя наказав прикотити велику бочку з залізними обручами. Посадили в ту бочку Омелька і Мар’ю-царівну, засмолили бочку і в море кинули.
Прокинувся згодом Омелько, бачить — темно, тісно.
— Де ж це я?
А йому відповідають:
— Ой лишенько, Омелечку! Нас у бочці засмолили, кинули в синє море!
— А ти хто?
— Я Мар’я-царівна.
Тут Омелько й каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
вітри буйні, викиньте бочку
на сухий берег, на жовтий пісок!
Вітри буйні повіяли. Синє море схвилювалося, викинуло бочку на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько й Мар’я-царівна вийшли з неї.
— Омелечку, де ж ми житимем? Збудуй хоч якусь хатинку.
— А мені неохота...
Тут вона ще дужче просити почала. От він і каже:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
збудуйся, кам’яний палаце
з золотою покрівлею!..
Тільки він це проказав — з’явився великий кам’яний палац з золотою покрівлею. Навколо — зелений сад: квіти розцвітають, пташки цвірінчать, співають. Мар’я-царівна з Омельком увійшли до палацу, посідали біля віконечка.
— Омелечку, а чи не можна тобі красунчиком стати?
Тут Омелько не довго думав:
— За щучим велінням,
за моїм хотінням —
стати мені добрим молодцем,
вродливим та розумним!..
І став Омелько такий, що ні в казці сказати, ні пером описати.
А в той час їхав цар на полювання й бачить — стоїть палац там, де досі нічого не було.
— Це який такий нечема без мого дозволу на моїй землі палац поставив?!
І послав спитати — хто такі?
Посланці побігли, стали під вікном, питаються.
А Омелько їм відповідає:
— Кличте царя до мене в гостину, я сам йому скажу.
Приїхав цар до нього. Омелько його зустрічає, у палац веде, до столу саджає. Стали вони бенкетувати. Цар їсть, п’є та дивується:
— Хто ж ти такий, хлопче, добрий молодче?
— А чи пам’ятаєш ти Омелька-дурника, що до тебе на печі приїздив, а ти його з своєю дочкою звелів у бочці засмолити та в море кинути? Я — той самий Омелько. Схочу — все твоє царство спалю та потрощу за ту твою ласку!
Цар дуже злякався, став перепрошувати:
— Одружись з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки мене не губи!
Тут учинили бенкет на весь світ. Одружився Омелько з Мар’єю-царівною і став царством правити.
От і казці кінець, а хто слухав — той молодець!
- Коментарі до книги [0]
|
<
|
<
|